Кордони України як суспiльно-полiтичний феномен

В суперечливiй посткомунiстичнiй реальностi України державнi кордони на перший погляд є сталим явищем. У всякому випадку, в роки незалежностi Україна не знала iстотних загострень полiтичної ситуацiї через неврегульованiсть статусу та режиму кордонiв. Традицiйно проблеми кордонiв знаходились на периферiї громадської уваги, i лише спiльнота добре поiнформованих експертiв раз-по раз пiднiмала питання делiмiтацiї, демаркацiї, захисту вiд мiжнародної злочинностi, контрабанди, нелегальної мiграцiї тощо.

Драматичнi змiни мiжнародної ситуацiї у 2-й половинi 2001 року iстотно вплинули на значущiсть вказаних проблем: нинi у друкованих та електронних ЗМI регулярно з'являються сюжети, що свiдчать про зростання уваги до небезпек, що випливають iз незавершеностi розв'язання в Українi проблем кордонiв та мiжнародних комунiкацiй. Але наявнiсть суспiльної уваги – лише передумова, але не гарантiя прийняття вiрних полiтичних рiшень. В кризових для держави i мiжнародної спiльноти умовах вказанi питання можуть бути "витягнутими iз запасникiв" i використаними для рiзнопланових манiпуляцiй. Тому саме зараз, коли високий iнтерес суспiльства резонує з оцiнками експертiв та намiрами полiтичного класу, важливо провести спокiйне, зважене обговорення комплексу питань пов'язаних iз кордонами України i таким чином максимально нейтралiзувати можливiсть спекуляцiй навколо них нинi та у майбутньому.

Кордони як чинник взаємодiї мiж великими спiльнотами людей постають передусiм як явище полiтичне. ця обставина зобов'язує звернути погляд на державнi кордони України як полiтичний феномен i не лише з точки зору сьогодення, але й з урахуванням генетичних особливостей i прогностичних оцiнок.

Модерна модель державного кордону почала утверджуватись в європейськiй полiтичнiй практицi з кiнця ХVIII ст.. цi змiни були безпосередньо обумовленi змiною принципiв та стандартiв утворення i легiтимацiї нових держав у зв'язку з виходом на полiтичну арену нацiоналiзму. Династичнi держави, влада в яких виправдовувалась на сакральних пiдставах через ствердження божественного походження монарха i, як наслiдок, його особливих прав на владу, почали програвати конкуренцiю новим принципам.

Вiдтепер визнавались законно обгрунтованими iншi шляхи легiтимiзування держави i влади та їх суб'єктiв: принципи народного суверенiтету. Право на полiтичну реалiзацiю полiтичної волi отримувала певна спiльнота – народ тiєї чи iншої держави, а критерiєм визначення цiєї спiльноти став нацiональний.

Конструювання модерної системи кордонiв стало похiдним вiд реалiзацiї основної полiтичної формули нацiоналiзму: "одна культура – одна держава". Кордони культурнi повиннi бути приведеними у вiдповiднiсть iз кордонами полiтичними. Пiд впливом iдей нацiоналiзму лiберальний принцип суверенiтету змiнив свою внутрiшньополiтичну вiднесенiсть, став переважно нормативом зовнiшньої полiтики i ввiйшов в канони мiжнародного права.

Первинно пiд суверенiтетом розглядалися права народу як позастанової єдностi на вiдправлення влади в країнi. Згодом суверенiтет набув нових семантичних вiдтiнкiв i перетворився на систему гарантiй вiд невтручання у внутрiшню ситуацiю окремої держави-нацiї з боку зовнiшнiх сил. Таким чином, у полiтичну практику, а згодом у мiжнародне право, нацiоналiзм делегував два принципи, що докорiнно конфлiктують мiж собою. З одного боку, принцип нацiонального самовизначення передбачає деконструювання вже iснуючої системи полiтичних кордонiв та їх "перепланування" у вiдповiдностi з культурними. Культурнi кордони отримують можливостi мати власнi самостiйнi державно-полiтичнi, i в той же час для останнiх виникає можливiсть стати органiзуючою основою для перших (культурних). Особливо це стосується ситуацiй, коли процес консолiдацiї нацiй на данiй територiї є незавершеним.

Iсторична практика минулого столiття багата реалiзацiями принципу вiдповiдностi культурних i полiтичних кордонiв: вiд "м'якої" асимiляцiї iнокультурних елементiв до їх фiзичного винищення. Мiж цими двома методами лежить чимало не кращих "компромiсiв" у виглядi заборони розвитку iнших культур, силового тиску для прилучення до пануючої культури, маргiналiзацiї, сегрегацiї, гетоїзацiї тощо.

Антиподом принципу самовизначення виступив принцип нацiонального суверенiтету, згiдно якого нацiональна держава отримувала неподiльне право на здiйснення влади на територiях, окреслених її кордонами, а питання про можливий перегляд їх конфiгурацiї автоматично означали порушення суверенiтету.

До сьогоднi так i не вдалося чiтко виписати суб'єкта самовизначення. Необхiдно зiзнатись, що реальних можливостей виконати це завдання не пiд силу нi полiтицi, нi суспiльствознавству, оскiльки всi спроби останнього приреченi на спростування полiтичною практикою. По сьогоднiшнiй день нацiя, як потенцiйний суб'єкт i принцип нацiонального самовизначення, залишається полiтично впливовим гаслом, але є надзвичайно аморфним феноменом при спробах об'єктивного аналiзу.

Нацiоналiзм таким чином сформував таким чином конфлiктну пару полiтичних настанов: дотримання принципу нацiонального суверенiтету входило в конфлiкт з принципом самовизначення, а останнє блокувалось першим. Перший проголошував в непорушнiсть державних кордонiв, а другий вiдкривав можливостi побудови нових полiтичних кордонiв, якi вiдповiдають культурнiй iдентичностi. В той же час, iсторична практика продемонструвала, що суверенна держава дуже часто може виглядати як випадковий конгломерат, що не має колективної самосвiдомостi, взаємних зв'язкiв чи ще якихось групових ознак – окрiм єдностi державної влади (Остеруд; С.23). Полiтична практика останнiх десятирiч намагалась подолати цю колiзiю через диверсифiкацiю форм самовизначення – допущення рiзних видiв субдержавних автономiй (Див.: Зотов; С.58).

В сучасному свiтi iснує вiд 3 до 5 тисяч груп, якi демонструють спiльнiсть етнiчної iдентичностi. Кiлькiсть нацiональних рухiв, рухiв за етногрупове самовизначення незмiрно менша – всього кiлька сотень (Празаускас; С.98). Втiм, i така кiлькiсть гiпотетичних нацiє-державних проектiв цiлком здатна радикально перекроїти iснуючу карту кордонiв у цiлому свiтi.

Нацiональний принцип передбачає тривалiсть проживання певної спiльноти на окремих визначених територiях. Механiзм держави виступає як цензор такої перспективи. Збереження генофонду, спадкоємностi – як фiзичної, так i соцiокультурної – поколiнь своїх громадян провокує розгляд мiграцiй як важливої загрози нацiональному проекту.

Кордони як частина нацiонального проекту

В смисловому i цiннiсному полi нацiонального i нацiоналiстичного проблема кордонiв займає особливе мiсце. По сутi,кордони – одна iз головних опор, на яких грунтується iдея нацiї-держави. Жоден iз вiдомих нацiональних проектiв не ототожнював свою спiльноту iз людством (Андерсон; С.24). Колективна iдентифiкацiя спiльноти етнокультурного типу принципово грунтується на виокремленнi себе вiд iнших подiбних. Норвезький етнолог Ф. Барт пропонував вважати питання про кордони єдиним насправдi реальним критерiй виявлення етнiчностi. Всi iншi можливi критерiї – царина довiльних iнтерпретацiй (Barth; p.14.). За наукового розгляду, стверджував вiн, кордони визначають етнiчну групу значно ефективнiше, нiж культурний матерiал, який вони охоплюють (Barth; р.15). При полiтизацiї етнiчної групи, формування в її представникiв iдей полiтичного самовизначення функцiональна роль кордону тiльки зростає. В нацiональному проектi кордони стають ключовим атрибутом держави, iндикатором її суверенiтету. Кордони модерної доби визначають межi суверенної влади та встановлюють просторову форму пiдвладних їй полiтичних регiонiв. Вони постають як певна лiнiя перетину вертикальних рубежiв державних суверенiтетiв iз географiчною поверхнею (Muir; P. 119).

Нацiоналiстичний проект передбачає три основнi iнтегруючi чинники: люднiсть, час i простiр (Шпорлюк; №11. – С.76). Значне мiсце в нацiоналiстичнiй мiфологiї традицiйно вiдводиться глорифiкацiї, героїзацiї територiй, на якi вiн претендує. В нацiєтворчий перiод у вiдповiдних iдеологiях держави (чи ще протодержави) територiальнi кордони, що її визначають (чи мають визначити) стають своєрiдним фетишем для полiтичної гри та iдейного дискурсу. Нерiдко певним мiсцинам приписують "мнемонiчнi" здiбностi. Може йтися про те, що вони "пам'ятають" тi чи iншi "великi справи" "героїчного минулого", важливi для пантеону слави даного нацiоналiзму. Дуже часто подiбнi iнтерпретацiї зачiпають територiї, що не потрапляють пiд реалiзацiю даного нацiє-державного проекту i таким чином стають пiдставою для стратегiї зовнiшньої експансiї.

Становлення модерних форм державно-полiтичного розмежування в Європi вiдбувалось у рiзний спосiб i в рiзнi часи, зберiгаючи при цьому головну заданiсть до узгодження полiтичних i культурних кордонiв. Дослiдниками нацiоналiзму вирiзняють чотири т.зв. часовi пояси Європи, в кожному з яких творення суверенних держав, формування їх територiй, спiввiднесення державно-полiтичних кордонiв iз етнокультурними, їх динамiка, iсторiя виникнення i становлення мають свої характернi прикмети.

Пiд першим часовим поясом нацiоналiзму традицiйно розумiють атлантичне узбережжя Європи. В цьому регiонi до кiнця ХVIII ст. iснували централiзованi абсолютистськi монархiчнi держави, кордони яких переважно задавались ще Вестфальськими угодами 1648 р. На територiї цих династичних утворень досить iнтенсивно i, зрештою, результативно вiдбулися процеси культурної (передусiм мовної) унiфiкацiї населення країн. В подальшому нацiональнi держави спиралися тут на територiальнi здобутки передуючих форм державностi. Культурнi та державно-полiтичнi кордони в основному були узгодженi ще в донацiоналiстичну епоху. В такий спосiб вiдбулися Францiя, Iспанiя, Португалiя, а також Нiдерланди, Швецiя, Данiя. Великобританiю, Бельгiю, Швейцарiю з усiєю однозначнiстю не можна вiднести до нацiє-держав, адже в кожнiй iз цих краї так i не було сформовано до кiнця цiльного етнокультурного простору. Сьогоднi полiтична карта в приатлантичному регiонi визнається далеко не усiма, хто в ньому мешкає. Басконський, корсиканський, шотландський (i не лише вони) вiдкрито опонують iснуючому порядку речей i претендують на власне нацiє-державне виокремлення.

Спiвпадiння культурних та державно-полiтичних кордонiв в країнах першого поясу є далеко не повним, але настiльки високим, щоб завадити можливостям руйнування державного простору саме з цього флангу, з боку полiтизацiї етнокультурних особливостей спiльнот, що їх населяють.

В другому часовому поясi, що лежить на схiд в глибину континенту вiд першого, iснували великi етнокультурнi спiльноти iз глибокими iсторичними традицiями, що пiдкрiплювалися мовною спорiдненiстю. Донацiональну ситуацiю в другому поясi можна в цiлому схарактеризувати як невiдповiднiсть полiтичних форм культурним кордонам. Iталiя та Нiмеччина як етнокультурнi, протонацiональнi феномени iснували задовго до Гарiбальдi i Бiсмарка. Втiм, лише пiд проводом останнiх Iталiя та Нiмеччина вiдбулися як колективнi суб'єкти нової iсторичної доби. Формування iталiйських та нiмецьких кордонiв вiдбувалось шляхом збирання "залiзом i кров'ю" земель навколо органiзуючих полiтичних ядер – П'ємонту та Прусiї. Унiфiкацiйний запал нацiональних держав Iталiї та Нiмеччини в 1-й пол. ХХ столiття покликав до життя екстремальнi форми поєднання кордонiв полiтичних i культурних у виглядi етнорасових iдеологiй фашизму та нацизму. Друга свiтова вiйна, спровокована з цього поясу, стала одним iз найбiльш цинiчних способiв "утрясання" полiтичних та етнокультурних кордонiв.

Справжнiм полiгоном для нацiоналiстичних експериментiв з державними кордонами та з народами, що населяли регiон, став третiй пояс: центральна, Пiвденна та Схiдна Європа. Династiйнi полiтичнi побудови – iмперiї Габсбургiв, Османiв та, значною мiрою, Романових охоплювали цiлу гаму етнокультур з рiзним ступенем полiтичного потенцiалу. "Клаптиковi" iмперiї не мали i приблизних можливостей їх унiфiкацiї, витворення культурної однорiдностi, що вiдповiдала би їх державно-полiтичним кордонам. Жодна iз названих монархiй так i не спромоглася перейти на нацiональну легiтимацiю своєї державностi.

Напередоднi першої свiтової вiйни рiзнi типи кордонiв великих спiльнот в серединi цих iмперiй перебували в ситуацiї послiдовної невiдповiдностi помiж собою. Полiтичнi, культурнi та релiгiйнi кордони зовсiм не спiвпадали i не пiдтримували одне одного (Геллнер; C.124). В нацiєтворчiй дiадi "полiтика-культура" або зовсiм вiдсутнi були обидва компоненти, або ж останнiй перебував у станi, неспроможному на полiтичнi претензiї. Для полiтичного проектування спочатку вимагалось вибудувати культурний каркас.

Конструювання етнiчних культур у регiонi вiдбувалось полiварiативно, але послiдовно повторюючи стадiї згiдно поширеної аналiтичної схеми М. Гроха: етнографiчне збирання матерiалу, творення високої культури та полiтизацiя iдентичностi, з нею пов'язаною. Вiд "весни народiв" середини ХIХ ст. в рiзних частинах регiону вiдбувається напружений, почасти успiшний, почасти не дуже, процес витворення високих писемних культур, охоплення ними чим бiльш широкого загалу населення з наступним залученням його пiд знамена з вимогами полiтичного самовизначення. Етнонацiотворчiсть досить швидко переросла в нацiєдержавотворчiсть. Звичайно, "вiднайдення" чи винайдення нацiональних iдентичностей вiдбувалось не з "чистого аркуша". На момент початку "нацiоналiзацiї" регiон був строкатим середовищем, де в химернiй перекомбiнацiї перебували рiзнi релiгiйнi, соцiальнi, мовнi, локальнi спiльноти, якi й стали "робочим матерiалом" для "батькiв" майбутнiх нацiй. Найбiльш потужнi нацiоналiзми, виплеканi в цьому середовищi, отримали свiй шанс на державнiсть за результатами воєнно-полiтичної поразки iмперiй поясу у першiй свiтовiй вiйнi, пiсля чого останнi зникли з карти свiту. Натомiсть постали державнi одиницi, забезпеченi активнiстю нацiоналiзмiв колишнiх iмперських провiнцiй: Угорщина, Польща, Фiнляндiя, Естонiя, Литва, Латвiя. Ще ранiше розпочали формування державностi з нацiональною легiтимацiєю Грецiя, Болгарiя, Румунiя, Сербiя, Чорногорiя, Албанiя. цi країни виникали переважно через вiдривання вiд iмперського тiла окремих шматкiв, а їх кордони окреслювались через компромiси мiж зовнiшнiми щодо них самих силами. Пiсля першої свiтової вiйни як результат пошуку стратегiчної доцiльностi з'явилися Чехословаччина – державно-полiтичне об'єднання на базi двох основних етнокультур: чехiв та словакiв, а також, через деякi переродження назв i територiй – Югославiя. На полiтичнiй картi з'явилися Туреччина i Австрiя (Певною мiрою за постiмперське утворення цього типу можна вважати i Угорщину. В складi iмперiї Габсбургiв Угорщина мала свої окресленi територiї i як представниця сторони, що зазнала поразки у вiйнi зазнала також i помiтного урiзання кордонiв).

Держави, що виниклi тодi, замурували в фундамент мiжнародного права один iз найбiльш суперечливих принципiв – право нацiй на самовизначення. Творцi-демократи Версальської системи, реалiзуючи його, виявились не меншими цинiками i невiгласами, нiж большевицький раднарком, який з рiзних мотивiв дозволив самовизначитися Фiнляндiї та Польщi, а також країнам Балтiї, але жорстоко заперечив таким спробам з боку України, Бiлорусiї, Грузiї.

Створенi як реалiзацiя права на самовизначення, країни третього поясу виявились однiєю iз найбiльш слабких ланок всiєї Версальської системи i через недовгий iсторичний час по сутi втратили свiй суверенiтет перед потугою спочатку фашистського, а потiм комунiстичного тоталiтаризмiв. Пiсля Другої свiтової вiйни абсолютна бiльшiсть країн регiону контролювалась радянською версiєю тоталiтарної держави, а країни Балтiї стали прибалтiйськими республiками в складi СРСР. Перехiд пiд контроль СРСР спричинив змiну кордонiв для Чехословаччини та Польщi. Зокрема, вiд першої до Української СРСР було забрано Закарпаття, а вiд другої – Схiдну Галичину. Свiй внесок у формування радянських кордонiв зробила i Румунiя, яка делегувала до УРСР Бессарабiю та Пiвнiчну Буковину.

Новi метаморфози кордонiв у регiонi були викликанi руйнуванням соцiалiстичного блоку та розпадом СРСР. На мiсцi колишньої соцiалiстичної Чехословаччини у мирний спосiб, вiдповiдно до її внутрiшнiх кордонiв, постали сувереннi Чехiя та Словаччина. Справжнiй вихор конфлiктiв i вiдкритих воєнних ситуацiй, покликаних до життя реанiмацiєю нацiоналiзму захлиснув Югославiю. Процес творення нацiє-держав на цьому просторi ще не дiйшов кiнця i на 2001 р. Крiм Словенiї, Хорватiї, Македонiї, Боснiї i Герцеговини, очевидно швидким часом вiдбудуться як такi сувереннi держави Чорногорiя i Сербiя. Не визначеною лишається доля Косова.

Контури четвертої часової зони нацiоналiзму задаються головним чином кордонами колишньої Росiйської iмперiї. З точки зору особливостей визрiвання нацiоналiзмiв на перших етапах, тут спостерiгається велика подiбнiсть до попереднього поясу. На європейських територiях колишньої iмперiї Романових з бiльшим чи меншим успiхом вiдбулось "етнографiчне" винайдення культур, готувалось пiдгрунтя для їх популяризацiї, подекуди почали формуватись зародки полiтичних програм. Якщо не брати до уваги територiї iмперської Росiї, якi були вiднесенi до попереднього поясу i вже розглядалися, найповнiше подiбнi процеси виявили себе в українському проектi. Помiтнi, хоч i неуспiшнi спроби сформувати українську нацiє-державу в перiод пiсля краху династiї Романових засвiдчують небезпiдставнiсть такого погляду. Втiм мобiлiзацiйний потенцiал українського нацiоналiзму був досить слабким, а полiтична та iсторична кон'юнктура склалися таким чином, що суверенна українська нацiя-держава в той час не вiдбулася. Подiбна доля спiткала й iншi версiї нацiонально-державного визначення – грузинську, вiрменську, бiлоруську.

На початку другої свiтової вiйни СРСР анексував країни Балтiї, продовжив розширення своїх кордонiв за рахунок слабких сусiдiв. Радянський тоталiтаризм послуговувався iнтернацiоналiстською риторикою. В пiзнi часи iдеологiя режиму з "нацiонального питання" розгорталася навколо концепту "нової iсторичної спiльноти" – "радянського народу", що мала би бути позанацiональним об'єднанням громадян СРСР. Iдеологеми в iдеократичному режимi, яким був СРСР, мали своє життя i специфiчний стосунок до реальностi. Якщо iнтернацiоналiзацiя вiдбувалась через русифiкацiю, i в цей спосiб шукались шляхи формування вiдносно гомогенного культурного простору, то модель управлiння територiєю цього утворення засновувалась на квазiфедеративностi за етнонацiональними критерiями. Вiд сталiнських часiв в СРСР було побудовано багатоповерхову iєрархiю нацiонально-територiальних утворень. П'ятнадцять етнонацiональних культур отримали особливi преференцiї на створення соцiалiстичних республiк, що мали ряд формальних ознак суверенiтету. Серед них – i визначену лiнiю кордонiв. Територiї, що було ними охоплено, бiльшою чи меншою мiрою включали ареали проживання етнiчного ядра титульних спiльнот. (У всякому випадку Москва не створила, скажiмо, Литовську республiку в Сибiру, хоча так сталося iз єврейською громадою, що не отримала преференцiй).

Кордони радянських республiк мали три вимiри: внутрiшнi; зовнiшнi, але внутрiшнi в соцiалiстичному таборi; зовнiшнi з країнами "капiталiстичного оточення". Перша категорiя не носила принципового значення, мала адмiнiстративне походження i характер. З певними застереженнями, тiльки на вищому рiвнi iєрархiї, це був аналог адмiнiстративних областей. Кордони цього типу означали розмежування пiдкорення рiзним адмiнiстративним центрам, а не розподiл суверенiтетiв. Iнфраструктура цих кордонiв у кращому випадку може вважатись мiнiмальною. цього не можна сказати про другий i, особливо, третiй типи. Останнi конституювались як межа загроз соцiалiстичному ладу та режиму, який його забезпечував. Головнi силовi ресурси обслуговування кордонiв зосереджувались саме на цих кордонах. З рiзних розрахункiв насторожене ставлення до своїх соцiалiстичних сателiтiв вiдбивалось в жорсткому веденнi кордонної полiтики i до них. Так чи iнакше, другий i третiй типи кордонiв республiк одночасно i переважно були зовнiшнiми кордонами СРСР i, крiм охоронних функцiй, були покликанi закритим тоталiтарним режимом реалiзувати стратегiю "залiзної завiси" i у внутрiшньому напрямi. Для своїх громадян цей кордон був чимось схожим на в'язничний мур (Пендзiвол).

Кордони радянських республiк мало вiдповiдали внутрiшнiм культурним кордонам, що iснували в СРСР. Втiм, ця невiдповiднiсть досить просто пояснюється адмiнiстративно-волюнтаристською їх природою. Республiканськi елiти були передусiм провiдниками лiнiї на загальнорадянську гомогенiзацiю, нiж проекту унiфiкацiї культур у вiдповiдностi до етнокультурної в своїй республiцi. Бiльш визначеним вирiвнювання полiтичних i етнокультурних кордонiв вiдбувалось на зовнiшнiх рубежах "Країни рад". Переселення та виселення, жорстка асимiляцiйна полiтика радянського режиму сприяла доволi високому культурному знеполльщенню, дерумунiзацiї, десловакизацiї та демадяризацiї захiдних кордонiв УРСР.

Радянсько-пророросiйськi культурнi iдентичностi далеко не в кожному випадку заступили вивiльненi мiсця в культурному i соцiальному просторi. Зменшення польського культурного елементу в прикордоннi з Польщею дали шанс українським етнокультурним проявам, але при цьому в Закарпаттi радянська русифiкацiя отримала лункий вiдголос, що вiдчувається до сьогодення.

Занепад тоталiтарного централiзму спричинив регiоналiзацiю радянського простору на пiдставах адмiнiстративних кордонiв. Етнокультурнi iдентичностi та нацiоналiстичнi полiтичнi проекти на їх основi були не досить зрiлими для самостiйної ролi в побудовi iдеї нацiє-держави. Виокремлення колишнiх радянських республiк в самостiйнi держави стало переважно продуктом адмiнiстративного регiоналiзму, який залучив етнонацiональну атрибутику для легiтимiзацiї нововиниклого status quo.

Подiбна тенденцiя використання колонiального спадку територiй i кордонiв дали про себе знати ще вiд початку ХIХ ст. при руйнуваннi iспанського володарювання в Латинськiй Америцi. З середини минулого столiття ця закономiрнiсть стає основною для "третього свiту", що постає вiд розпаду колонiальних iмперiй "захiдних демократiй". Здатнiсть адмiнiстративних структур до продукування смислiв (Андерсон; С.76) приводить до того, що значна частина активних прошаркiв їх населення, передусiм бюрократiя, починає сприймати адмiнiстративну одиницю як свою батькiвщину. Вiдповiдно, в кризових ситуацiях, коли руйнується ранiше вiдносно цiльний полiтичний, культурний, комунiкацiйний, а головне -адмiнiстративний простiр, цi прошарки як мiнiмум не опонують, а зазвичай, ще й перебувають серед провiдникiв iдеї нової державностi.

Пострадянськi нацiє-державнi утворення та їх кордони вiдтворили адмiнiстративно-територiальну карту СРСР. Колишнi суто адмiнiстративнi кордони в нових умовах стали державно-полiтичними. В багатьох випадках їх "справедливiсть" було опротестовано як зовнiшнiми по вiдношенню до нових держав, так i внутрiшнiми силами. ця обставина стала однiєю iз головних причин гострих мiжетнiчних та мiждержавних конфлiктiв, що розгорiлися на пострадянському просторi.

В силу рiзних причин i збiгiв обставин такi сценарiї обiйшли боком незалежну українську державу. Україна щасливо зберегла радянський спадок територiй i кордонiв у недоторканому виглядi.

В українському випадку не доводиться вести мову про нацiоналiзм, що витворив свiй нацiєпроект в iснуючих нинi кордонах. Нинiшнi кордони держави України стали продуктом дiяльностi зовнiшньополiтичної потуги iмперського типу. Українськi культурнi кордони за цих обставин пережили досить iнтенсивне "вирiвнювання" на кордонi який при цьому був i зовнiшнiм кордоном радянської держави. Втiм, СРСР змiг лише зiбрати нинiшню межу територiй України, але не спромiгся перетворити їх на бiльш-менш цiльний радянський культурний простiр.

Процес формування територiй i кордонiв України в iсторичнiй ретроспективi носив характер не стiльки "збирання земель", скiльки їх "вiдбирання". Над проблемою "трудилися " кiлька гравцiв, якi приєднували нинiшнi українськi землi до своїх територiальних меж. По сутi, терени сучасної України на початок нацiонального проектування являли з себе ряд периферiй династiйних iмперiй та нацiональних держав, що на той момент вже ствердилися (Див.: Шпорлюк; – №11. – С.76).

Українська нацiоналiстична думка рефлектувала в собi проблему збирання через концепт "соборної України". Об'єднання периферiй внутрiшнiми зусиллями було надскладним завданням. Тим бiльше, не iснувало реальної сили, яка б хоч ставила його, не те, що могла б вирiшити. Можливим це стало тодi, коли одна iз зовнiшнiх сил – СРСР як наступник Росiйської iмперiї, подолав опiр i претензiї Туреччини, Австро-Угорщини, Румунiї, Чехословаччини i Польщi та вiдiбрав в них землi, щоб приєднати до радянського територiального образу України.

Вiдмiннiсть iсторичної долi рiзних Україн до приєднання стала однiєю iз головних засад регiональної культурної полiморфностi сучасної України, яка хоч i не вiдкрито, але досить помiтно дається взнаки на рiвнi полiтичної практики. Низька ефективнiсть сучасної української держави в управлiннi суспiльними процесами викликає доволi вiдчутнi компенсаторнi мiфи про "золотi часи" перебування в iнших країнах. Звичайно, найбiльшi масштаби i найбiльший полiтичний потенцiал має ностальгiя за Радянським Союзом, але з'являються також i, наприклад, апологетичнi заяви про "лiпше життя за цiсаря" (Франца-Йосипа). Крiм психологiчно-ностальгiйного тяжiння до колишнiх метрополiй, доволi сильними залишається культурна та комунiкацiйна спорiдненiсть з ними, що потенцiйно може порушувати баланс суверенiтету держави.

В нас немає пiдстав говорити про здiйснення з набуттям Україною незалежностi прагнення "багатьох поколiнь українських патрiотiв до вiдновлення суверенної соборної держави", тому, що "в її межах об'єднались переважна бiльшiсть iсторичних українських земель" (Боєчко, Ганджа., Захарчук.; C.107). Немає пiдстав не тому, що такого роду твердження є, можливо, неусвiдомлено, але все ж iдеологiчними в нацiоналiстичному сенсi. Не має пiдстав не тому, що посилання на значну кiлькiсть "поколiнь патрiотiв" не цiлком вiдповiдають дiйсностi, а, як видається, тому, що мова нiяк не може йти про якусь бiльшiсть українських земель. Констатацiя наявностi такої бiльшостi означає, що iснує якась меншiсть на мапi "справдi українських", "iсторичних", "етнiчних", "споконвiчних", зрештою "щирих" українських земель, територiй, кордонiв, достовiрнiсть якої можна було б переконливо довести. Тiльки в такому випадку можливо було б з'ясувати, скiльки тисяч гектарiв "української землi" вже в Українi, а скiльки поки-що нi. Наявнiсть меншостi територiй, виявленої в такий спосiб провокує постановку питання про "справедливiсть" iснуючих кордонiв, а вiдповiдно i латентнi чи вiдкритi територiальнi зазiхання до країн сусiдiв.

Розрiзнення етнiчних меж та державного кордону (Див.: Сергiйчук) може мати полiтичнi висновки. Ще не доводилося спостерiгати переконливих наукових студiй, в яких виявлялася динамiка взаємовiдношення полiтичних та культурних кордонiв Українi. Якби така робота iснувала, то, можливо, включала б, крiм розумувань про "етнiчнi українськi землi", також i тлумачення рiвня невiдповiдностi нинi iснуючих кордонiв української держави щодо iнших "етнiчних земель", територiй, що iншi етнiчностi вважають за "споконвiку" свої.

Початок реалiзацiї українського проекту нацiє-держави припадає на час серйозних мутацiй, якi переживає нацiональна держава як форма органiзацiї спiвжиття великої спiльноти. Передусiм цi новiтнi видозмiни стосуються європейських нацiональних держав. Iснуючi європейськi нацiональнi держави все бiльш iнтенсивно втягуються в континентальну iнтеграцiю, пiддаються впливам глобалiзацiйних тенденцiй, взаємодiють iз щодалi рухливiшим i варiативним внутрiшнiм суспiльним середовищем. Традицiйнi повноваження нацiональної держави поступово перебирають на себе iншi колективнi суб'єкти. Найбiльшi конкуренти нацiональної держави -транснацiональнi корпорацiї, мiжнароднi органiзацiї та iнститути громадянського суспiльства (Смоляр; С. 84 -86). Корпорацiї оперують капiталами часто конкурентними як за масштабами, так, особливо, за ефективнiстю з державними, бюджетними. Деякi мiжнароднi органiзацiї (наприклад, Євросоюз) перетворюються квазiдержавнi утворення (Кувалдин, Рябов; С.42). Громадянське суспiльство за визначенням – антипод держави, i послаблення позицiй останньої спонукає громадянськi структури до все бiльших амбiцiй у сферi суспiльного менеджменту.

На зламi тисячолiть вимальовується кiлька важливих сценарiїв трансформацiї свiтового порядку, якi в перспективi спроможнi змiнити усталенi ролi нацiональних держав та, зокрема, їх кордонiв. Бiльше того, проблематика кордонiв, яка чи не завжди була нервовим вузлом мiждержавних взаємин, але при цьому залишалась одним iз найбiльш консервативних складникiв в арсеналi проблем нацiональної безпеки, цiлком здатна перетворитись на царину новаторства для подальших перетворень i оптимiзацiї нацiє-державних проектiв у нових умовах.

Традицiйний образ кордонiв iз розораними смугами, колючим дротом, розмежувальними стовпами та озброєними охоронцями iз джульбарсами має шанси стати атавiзмом. Натомiсть поки туманно вимальовується дещо iнша форма вiдправлення суверенiтету. Поле концентрацiї та поширення останнього все бiльше вiдривається вiд "землi".

Розмивання модерної версiї державних кордонiв є лише однiєю iз тенденцiй. Iнша, протилежна – посилення процесiв iдентифiкацiї, полiтизацiя iдентифiкацiйних практик логiчно зумовлює реставрацiю вже вiдомих принципiв культурної унiфiкацiї державно-полiтичними засобами.

Пiдсумовуючи розгляд проблеми кордонiв України в контекстi iсторичних, полiтичних та культурних явищ, зазначимо засадничi тези, якi намагалися обгрунтувати. Певна контраверсiйнiсть цих тез обумовлюється суперечливiстю мiж iсторико-генетичними особливостями формування сучасних кордонiв України та нинiшнiми iнтересами нацiональної та мiжнародної безпеки. Отже:

• Сучасний тип кордонiв є породженням нацiоналiзму, який утвердився як iсторичний та полiтичний феномен з кiнця ХVIII ст.;
• Нацiоналiзм розглядає узгодження через ототожнення полiтичних i культурних кордонiв як своє головне практичне завдання;
• Нацiоналiстична практика в Європi має свої типологiчнi вiдмiнностi, в тому числi i, найбiльш рельєфно, за регiональною ознакою;
• Україна належить регiону розгортання нацiоналiзму, де нацiє-державний проект має не стiльки етнополiтичне, скiльки адмiнiстративне походження;
• Кордони України вибудувала метрополiя в часи панування над територiями сучасної країни;
• Кордони держави Україна є єдино справжнiми, достовiрними межами "українських земель", всiлякi iншi критерiї визначення їх кордонiв є спекулятивними, i тому аналiтично недостовiрними та полiтично неприйнятними;
• Функцiї нацiональної держави, як i її образ в цiлому вже змiнюються i будуть помiтно змiнюватись пiд дiєю новiтнiх iсторичних явищ – глобалiзацiєю, iнтеграцiєю, диверсифiкацiєю, при цьому новi функцiї кордонiв мають бути опанованими.

Для близької iсторичної перспективи України проблема "подолання кордонiв" є утопiчною, а пiдстави є лише для опанування ними новiтнiх функцiй, якi диктують сучаснi виклики безпеки.

Лiтература:

1. Хабермас Ю. Нравственность. – М.: АО "КАМI", Издательский центр ACADEMIA, 1995.
2. Остеруд О. Суверенная государственность и национальное самоопределение // Этнографическое обозрение. – 1999. – №2. – Р. 18-26.
3. Див.: Зотов В, Национальное самоо
   <- назад

   вперед ->
   Продаются профессиональные насадки dremel для граверов , Советуем купить eset smart security, Вы забудете овирусах и спаме.